Современные авторы
Луч света в темном царстве :)
Напиши письмо администратору
АФОРИЗМЫ
     
 

Я зовсім не маю уявлення як треба творити

Олексенко-Липчевская Яна

Добавил(а): Олексенко-Липчевская Яна
Я зовсім не маю уявлення як треба творити, поняття не маю хто такі справжні письменники та як до них приходить натхнення. В мене не має обґрунтованої відповіді чому сьогодні я несподівано вирішила не просто про щось собі подумати, помріяти, а це щось залишити на папері. Я починаючи оце писати, навіть не розумію що і навіщо я роблю. Наче хочу писати, та ще зовсім не знаю що і навіщо. Каламбур. Маємо, що маємо.
Я буду писати не про актуальне, не про креативне, скоріше про те, що вже не цікаво, про що вже говорили. Та про інше я не можу, хоча б зараз, саме сьогодні та не можу. Я не спеціаліст і зовсім не вмію розповідати так, щоб було цікаво, та буду казати правду, ту правду яка зараз нікому не потрібна, нікому не цікава, та це моя правда і я про неї скажу. Мені дуже пощастило жити саме зараз, ми називаємось демократією і в мене є свобода слова, що хочу те і кажу. Про політику говорити не буду, вважаю що державного керівництва в нас майже немає, хоча в світлі подій останніх років, не хочеш про це думати , не хочеш це обговорювати. Та хіба хочеш-мусиш!!!
Скажу трохи про себе, не для того, щоб ви мали уявлення про мене, а для того, щоб знали, що те про що говорю я взяла не з стелі, а бачу кожен день. Навіть, не бачу, а відчуваю. Плакати тай годі.
Я працюю в дуже «цікавій» установі і окрім роботи майже нічого не бачу і не чую, а оце пишу бо вихідний видався. Як йшла туди на роботу і подумати не могла, що буду ревти кожного вечора, наче й не лікарня, не інтернат, не будинок для пристарілих, хоча на останнє дуже схоже. Я є повноправним і відповідальним представником багатотисячного колективу Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта», потужної й авторитарної виробничої структури (нема чого сміятися, це перші слова моєї інструкції). Якщо стисло, я оператор поштового зв’язку, ми надаємо послуги споживачам. Можливо послуги не дуже, але працювати треба, мене туди чогось занесло і надаю тепер як вмію. Ну сказати з ранку до ночі одні і ті самі очі, не сказати нічого. Мало того, що всі працездатні люди по буднях на роботі і до нас приходять одні старенькі, так у нас ще й пенсію видають. Прийшла на роботу, настрій гарний, посміхаюся, сідаю на робоче місце, тут відкриваються двері і заходе старенька бабця. Вона ще й крок не зробила, а в мене вже комок стоїть у горлі. Підходить до мене:
- Донечко, дай мені оцю газетку! А в ній програмка є?
- ні жіночка, програмка була вчора, та розібрали
- ох, мені вчора щось не дуже було, той я не виходила – і стоїть старенька шкрябає копійочки. Знає, що на тиждень може лишень одну газету купити за сорок копійок, знає що завтра знову буде програма, та не знає чи зможе завтра прийти по неї.
А люди ще й питають чого ми такі не привітні і часто голову не підіймаємо до клієнтів, а ти так до обіду попрацюєш, надивишся на них, а потім вже не можеш, бо сльози очі застилають. Я не кажу про всіх нас, я кажу про новеньких. Ті що по десять років працюють вже й звикли, мабуть.
Бувають дідусі і бабусі не дуже добрі, та хіба з таким життям будеш добрим? Щоб свою пенсію отримати, вони годину стоять у черзі, а потім коли ставлять свій підпис, то ручки так трусяться, що не знаєш як вони собі вдома чай роблять. Ми повільно працюємо? Ні просто швидше не можна, бо треба й уважними бути. Буває віконечка не працюють, а до відкритих страшні черги? Так то вже питання до вищого керівництва, чому вони людей не набирають, а вірніше чого до них люди не йдуть.
А як підписку на газети і журнали вони роблять! Прийшов дідусь, хоче передплатити газету «Довгожитель», я його питаю
- на скільки?
- на три місяці. Мо не помру, той почитаю. А тоді знову прийду підпишуся.
І він не шуткує, бо в голосі стільки печалі й не передати. А ти йому що? Він наче й відповіді чекає, дивиться на тебе. Нічого. Що на таке скажеш?
І вони йдуть і йдуть, одні кричать і сваряться, інші хочуть, щоб з ними поговорили, бо вони самотні, деякі просто мовчать. Потім спиш, а вони тобі сняться. Де наша їм допомога? Де державна підтримка? Ми маємо звання людей! А за що?
Ми щасливі зараз, бо ми молоді і здорові. В нас є своє, приватне життя, ми дивимося навколо себе і бачимо лише себе, своїх близьких, своїх рідних, нам є про кого турбуватись, про кого думати, кого любити.
Життя пролетить, і от старенькі і самотні, ми прийдемо на пошту, щоб купити собі газетку. І навколо буде безліч людей, і в кожного з них буде своє особисте життя, їм буде про кого турбуватись, в них буде кого любити. Шкода, що тих хто любив і турбувався про нас вже нема поруч.


 
     

Copyright (C) 2002 - 2017 http://letter.com.ua/. All Rights Reserved.
Использование материалов с этого сайта только с разрешения